От партнеров


Заказать работу


От партнеров


Счетчики

На данном сайте собрана коллекция ссылкок на документы: аналитические статьи, рефераты, книги, ГОСТЫ, авторефераты диссертаций, статистичесткие данные, маркетинговые исследования, бизнес-планы...

Статистика наиболее популярных поисковых запросов ...
Раздел

Научные статьи и авторефераты диссертаций по гуманитарным наукам

СсылкаСкачать в архиве
Оригинальное название

Знайдено документiв:        1581

Сокращенное названиеЗнайдено документiв:        1581

Мархайчук Н. В.

аспірантка кафедри історії та теорії образотворчого мистецтва (ХДАДМ)


НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ НЕНАРАТИВНОМУ МАЛЯРСТВІ


Анотація. Ненаративний живопис як течія неоавангардизму. Залежність від зовнішньо-формального фольклорного
стереотипу. Фольклорна образотворчість і традиція при дещо оновленій формальній мові.

Ключові слова. Неоавангардизм. Ненаративний живопис.

Аннотация. Мархайчук Н.В. Национальные традиции в украинской ненаративной живописи. Ненаративная живопись как
течение неоавангардизма. Зависимость от внешне формального фольклорного стереотипа. Фольклорная
изобразительность и традиция при несколько обновленном формальном языке.

Ключевые слова. Неоавангардизм. Ненаративная живопись.

Annotation. Marxaychuk N.V. National traditions in Ukrainian nenarative painting. Nenarative painting as
current of neoavant-gardism. Association on an outwardly - formal folklore stereotype. Folklore pictorial and
tradition at some renovated formal tongue.

Keywords. Neoavant-gardism. Nenarative painting.


Проблема культурної наступності та співвідношення національного та інтернаціонального в українському
мистецтві ХХ ст. набула особливої значущості в період відродження та становлення національної культури
незалежної України. Вже у 1987 році молоді українські мистецтвознавці (О. Петрова, Г. Островський) підняли
проблему вивчення наступності та традицій в українській образотворчості. Вони відчули гостру необхідність щодо
визнання та вивчення тієї творчості українських художників, яка стала вагомим внеском в розвиток як
українського, так і світового мистецтва ХХ століття. Саме в цей час вітчизняна мистецтвознавча наука
звернулася до грунтовного дослідження авангарду початку ХХ ст., розвиток та вивчення якого було придушено
радянською тоталітарною системою. На сьогодні стан опрацювання мистецької спадщини вказаного часу, завдяки
плідній праці таких українських та зарубіжних дослідників як Д. Горбачов (Україна), В. Маркаде (Франція), А.
Наков (Франція), О. Петрова (Україна), О. Флакер (Хорватія) та ін., дозволяє виокремити зі світового авангарду
істотно національну площину, яка вже давно відома світові як український авангард.

Мистецько-культурна революція порубіжжя в певній мірі протистоїть еволюції, яка розуміється як розвиток
будь-якого явища в історичному часі. На думку мистців Нового мистецтва розвиток єдиної
антропоцентрично-реалістичної спрямованості бачення світу призвів до деформації світогляду, до відриву від
трансцендентного Начала. Відтак, європейська традиція, в уявленні цих художників, визначається як така, що
дійшла до абсурдних крайнощів, а тому сама себе вичерпала та зруйнувала. Авангардизм намагається «створити
дещо навіть не просто стале, а вічне, тобто таке, що виключає історію та прогрес» [3, с. 68], і тому
повертається до трансісторичного естетичного Начала.

І не дивлячись на те, що переважною більшістю дослідників авангардизм сприймається як бунт проти традиції,
слід пам’ятати, що авангардисти, орієнтуючись на справжню традицію (доісторичну – в межах існуючої
хронології), відмовляють у культурній наступності європейській класичній традиції (на це вказує відомий
дослідник світового авангарду початку ХХ століття Б. Гройс), яка грунтувалася на досягненнях естетики красних
мистецтв та філософії Нового часу. Щира любов до першовитоків примушувала українських мистців вступати в
складний діалог з етномистецтвом, який, як вказує О. Петрова, складається з вивчення стилістики народного
мистецтва, занурення у філософію народного мислення та подолання ренесансної ілюзорності на користь нової
реальності. Отже, традиція, що виступає в цьому діалозі як “уявний художній партнер” [4, с. 125], дозволяє
мистцеві творити справжнє мистецтво, а не фольклорно-ангажовані об’єкти.

Слід зазначити, що революційність авангарду полягає у виявленні так званих «чистих» форм мистецтва, які
базуються на глибинах людської культурної пам’яті, безсвідомому початку, що передують будь-якій свідомій
інтелектуальній діяльності. Ця теза, досить новаційна для свого часу, сьогодні сприймається як певна аксіома,
що дозволяє таким українським дослідникам, як О. Нога, О. Петрова, О. Тарасенко та ін., відстоювати думку про
наявність національної традиції в творчості і художників-авангардистів, і художників-нонконформістів, і
сучасних художників-неоавангардистів. Подібне ставлення до традиції дозволило українським мистцям породити не
лише феномен українського авангарду, який в пору назвати “національним стилем” (термін О. Петрової), але й
принципово нове явище в мистецтві від часів Ренесансу – безпредметну творчість.

“Мало хто знає (а світ замовчує), що батьківщиною абстрактного мистецтва була Україна”, - писав Є. Блакитний
ще на початку 70–х років. “Засновниками і носіями цього руху були народжені або виховані на Україні такі
мистці, як Казимир Малевич (народився 1878 року в Києві), Василь Кандинський (народився 1886 року в Москві –
вчився та ріс в Одесі), Михайло Ларіонів (народився 1881 року в Тирасполі – вчився в Одесі), Соня Терк
(народилася 1886 року на Україні – пізніше дружина відомого французького маляра Делоне), Родченко,” [1, с.
150] а також О. Екстер та ін. В цей короткий час, коли Україна виходила на авансцену світового мистецтва, з
надр українського народу вийшла ціла плеяда блискучих мистців. Вони, будучи носіями етнічної свідомості, через
переосмислення національних джерел та поєднання цих традицій із певними здобутками інших націй, творили
духовність, насичену внутрішньою українською сутністю.

Чому абстрактне мистецтво могло народитись на Україні? Поштовхом для цього стали історико-культурні
обставини, в яких опинилися українці наприкінці XIX - початку ХХ ст., коли експансія Російської імперії
“витіснила автентичну культуру в села, що дозволило їй “законсервувати” на довгий час свої базові величини”.
Через це, за висловом українського художника-ненаративіста П. Бевзи, наша античність (давнина) опинилася в нас
“під ногами”, як у прямому, так і в переносному смислах. У прямому – тому, що мистецтво навколо нас. Наша
спадщина – довкілля і спосіб життя в ньому, зовнішній, “шароварний” – є лише часткою цілого, вершиною
айсберга” [5]. Отже, на той час це вже саме по собі наближало підсвідомість українського мистця до
архаїчності, позаісторичності, на противагу тій європеїзованій свідомості, яку він набував під час навчання в
європейських освітніх центрах (Кракові, Мюнхені, Парижі). Так, якщо зовні українське образотворче мистецтво
повернулося в бік “модернішого” Заходу, то за внутрішнім змістом воно прагнуло до української трансісторичної
культурної пам’яті, яка в Україні, на відміну від Заходу, знаходилась на поверхні. В той час як західні
авангардисти в пошуках Початку вимушені були подорожувати в екзотичні країні Африки, на Таіті чи в Мароко,
українці вбирали цю доісторичну традицію з національного фольклору, сельнського побуту. Так, дослідниками
доведено, що “батько” абстрактного живопису В. Кандинський живився традиціями давньоруської фрески та
православної народної ікони, а засновника супрематизма К. Малевича вабили візерунки українських плахт та
вишиванок, геометризм писанок та художній світ хати-мазанки. Чи не те саме можна сказати про засади творчості
О. Екстер, Д. Бурлюка та ін.

Після придушення Радянською владою першої хвилі національного авангарду Україні було нав’язано художні
стереотипи соцреалізму. Але вже в кінці 50-х років стало зрозумілим, що генетичне коріння нації неможливо
винищити ані політичним табором, ані постановою ЦК КПУ. Рух нонконформістів, що був другою хвилею
авангардизму, не дозволив знищити досягнення українського авангарду. Завдяки колишньому протистоянню
андерграунда владі сьогоднішнє українське неоавангардове мистецтво постає справжнім дітищем українського
авангарду початку ХХ століття, його третьою хвилею.

Цей набуток мистецтвознавчої думки є принципово важливим для дослідників сучасних мистецьких процесів, адже
український авангард став саме тим базисом, на основі якого зросло вітчизняне неоавангардове мистецтва, а
особливо його нефігуративна гілка. Таким чином, через визначення своєрідності та значущості українського
авангарду ми підійдемо до співвідношення національних та інтернаціональних рис в ненаративному малярстві.
Відтак, ми визначаємо, що український авангард наслідує наступні національні традиції:

занурення його мистців в підсвідомі глибини етнічної української образності (народного орнаменту, візерунків
плахт, писанок, вишиванок тощо);

“відкриття” безпредметного живопису первісного ладу, адже, саме в період зростання українських
мистців-авангардистів було відкрито велику трипільську культуру неолітичного посуду, оздобленого орнаментами з
грою круглястих і відвернутих ліній, що творили цикли незрівняних динамічних абстракцій;

використання сакральної мови та прийомів давньоукраїнського живопису;

в зверненні до космізму народної образотворчості, який, за словами В. Бурлаки, став сутністю українського
мистецтва ХХ століття [2, с. 16];

осмисленні барокової дуалістичності української духовності, українського світовідчуття, яка стверджує

Смотрите также:
© 2007-2019